За відомостями першої половини ХVII ст. в Україні переважали багатодвірні поселення. Особливості історичного розвитку Придніпров'я зумовили поділ його на три зони залежно від поширених форм поселень. Для північної зони, на південь до лінії Горохів - Київ - Остер - Бахмач - Глухів, були характерні вуличні поселення (гребінчасті, вулиця з площею, рядові, шнурові, комбіновані, лінійні). На території східної Волині, північної Київщини та Чернігово-Сіверщини були відомі також безсистемні поселення. У середній зоні (передстеп'я - на південь від північної зони до лінії, що проходить по річках Кодима, Синюха, Велика Вись, Тясмин, по Дніпру до гирла р. Орелі і верхів'я річки Самари, по лінії Чугуїв - Волчанок) селяни до ХVII ст. мали можливість займати під забудову землі відносно вільно ("займанщина"). Тому тут переважали безсистемні поселення. В XVII ст. починається формування, як і в першій зоні, вуличних поселень, або ж вуличних частин безсистемних поселень. У цій зоні були і кругові поселення; в тому випадку, коли будівлі розташовувалися навколо торгової площі.

У степовій зоні, яка включала землі колишньої Запорізької Січі, частково Слобожанщину (на півдні межа цієї зони проходить по узбережжю Чорного та Азовського морів і Перекопському перешийку), більшість поселень виникла в результаті державної та поміщицької колонізації другої половини ХVII - першої половини XIX ст. Тут забудова здійснювалася переважно за приписами і мала, як правило, квартальне та гніздове планування. Поселення з подібною плануванням, наприклад військові, відомі і в інших зонах.

У всіх зонах поряд з основними типами поселень побутували і так звані радіальні. Вони виникали на основі торгово-ремісничих центрів або кругових поселень. Крім того, у долинах невеликих річок я балках формувалися "рядові" поселення, які представляли собою вулиці з односторонньою забудовою.

У гірських районах Карпат поселення були переважно безсистемними і розташовувалися на зручних ділянках на значній відстані один від одного.

Малодвірні поселення і виселки XIX - початку XX ст. були різними за своєю соціально-економічною природою. На Правобережжі вони носили назву "урочищ", на Лівобережжі - хуторів. Стародавні урочища Волині та Карпат розрослися в села; селами стали і багато запорізькі урочища - окремі хутора ("зимовники"). Характерною особливістю Правобережжя, Подолні та Волині були "фільварки" - маєтки феодалів з прилеглими до них землями.

Переважаючим типом двору на всій території Україні слід вважати відкритий зверху і незамкнутий в плані двір. Він набув поширення в зоні лісостепу і степу Україні і в південноросійських губерніях. Порівняно теплий клімат і незначна кількість опадів дозволяли вільно розташовувати господарські будівлі, не об'єднуючи їх загальною кривою. На противагу відкритому критий тип двору набув найбільшого поширення в північних районах з суворими кліматичними умовами.

Залежно від характеру зв'язку і взаєморозташування дона і господарських прибудов на Україну виділяються такі варіанти забудови відкритого двору:

• вільна забудова, коли всі будівлі двору не пов'язані між собою спільним дахом і розташовуються без певного регулярного порядку;
  однорядна забудова, коли господарські будівлі шикуються в один ряд з будинком і можуть бути частково або повністю з ним об'єднані спільним дахом; ці варіанти притаманні, в основному, степовій та лісостеповій Україні;
• дворядна забудова, коли господарські будівлі і будинок розташовуються в два паралельних ряди з частково або ж повністю об'єднуючим їх дахом;
• г-подібна забудова, коли господарські будівлі і будинок шикуються у формі літери "Г". Ці варіанти поширені на Поліссі, західному Поділлі і Прикарпатті;
• замкнута забудова, "гранда", коли господарські будівлі і будинок пов'язані між собою, переважно в Карпатах.

Для України найбільш характерні два варіанти розташування будинку по відношення до вулиці, так зване "курдонерне", при якому будинок від вулиці відділяла невелика відстань в 3-5 м, засаджена деревами, кущами або квітами, і глибоке розташування, коли будинок знаходиться в глибині двору, а до вулиці примикають господарські прибудови або великий простір займає сад, а до будинку веде лише доріжка - проїзд, так званий "двір з проїздом" (Поділля).

Різновиди відкритого двору з вільною забудовою були обумовлені добробутом родини і до деякої міри формою, розміром площі садиби і характером розміщення житла.

В кінці XIX - початку XX ст. все сильніше відчувалася тенденція розвитку курдонерного розміщення, включення архітектури житла у вирішенні просторової композиції забудови вулиці за традиційним орієнтуванням по сонцю.

Українське народне житло до XIX-XX вв. пройшло тривалий шлях розвитку. Джерелом розвитку народного будівництва українців був вплив Київської Русі.

Українці зводили будинки з різних матеріалів, в залежності від соціально-економічних і природно-географічних чинників. Зрубне житло серед них було поширене  головним чином в Поліссі, Карпатах і частково в лісостеповій смузі. На Буковині, у Карпатах і Закарпатті дерев'яні стіни будинків нерідко обвивалися дошками. Лише заможні селяни мали можливість облицьовувати колоди стіни цеглою. У лісостепу застосовувалася техніка закладки дерева в дерев'яні стояки "Шулі", "слупи" (Правобережжя), "варцаби" (Лівобережжя, Полісся). В окремих районах Полісся і Карпат застосовувалася каркасна конструкція стін з дерева із заповненням каркаса колотим деревом, вертикально і горизонтально плетеними прутами з подальшою обмазкою глиною або горизонтально укладеними глиняно-солом'яними вальками. Каркасна ("турлучна") конструкція існувала переважно в лісостеповій смузі і на Півдні Україні. Каркас заплітався лозою, скрученої соломою або ж заповнювався вертикально поставленими пучками очерету, після чого його обмазували глиною. У степовій Україні хати будувалися теж переважно турлучні, глинобитні, глінолитні, валькові і саманні. У деяких південних районах стіни будинків споруджувалися із природного каменю. Стіни турлучних і глиносолом'яних жител обмазувалися глиною і білились. Господарські прибудови, як правило, не білились. На півночі Полісся в українців, як і у білорусів, покривалися глиною і білились тільки внутрішні стіни будинку. На Слобожанщині та Полтавщині та в деяких суміжних районах Росії в зрубних житлах обмазували тільки зовнішню сторону стіни. У ряді районів Полісся стіни білили без обмазки.

Серед українців побутували загальнослов'янські прийоми кріплення кутів в срубннх оселях: "в цівку" (напівкруглі гнізда в колодах), "в лапу" (прямокутні зарубини), "в замок" (зарубини з виступом на кінці). Між колодами прокладався мох, інколи шви обмазувалися глиною.

На Поділлі, Буковині та деяких районах Правобережжя при заповненні каркасу стін колотим деревом прокладали шар глиносоломи. Поширення цього прийому є, очевидно, результатом українсько-польських етнокультурних взаємин.

У плануванні традиційного народного житла ("хати") Україна, пройшла багатовіковий шлях розвитку від найпростішого однокамерного до широко поширеного в ХIХ ст., двокамерного та трикамерного. Варіантом традиційного двох- і трикамерного житла вважається житло з прибудовами ("притула", "причепа", "прибок" (Карпати, Волинь), "прихалябниками" (Слобожанщина) по тильній або торцевій "причілковій" стороні житла.

В кінці XIX - початку XX ст. найбільш поширеним в плані проживання українців був будинок типу "хата + сіни". Різновидом цього типу є поліський будинок з великими сіньми, схожий з білоруським. У подібних сінях комора відгороджувалася некапітальною стіною. У заможних селян будинок будувався з опорою через сіни або ж замість комори пристроювалася друга кімната. У деяких районах України в кінці XIX ст. в процесі ускладнення плану житло в одних випадках відгороджувала комора або кухня в тильній частині сіней; в інших - піч відокремлювалася від кімнати і утворювалася кухня шляхом встановлення поздовжньої або поперечної стіни в кімнаті. В оселях такого плану при вході будувалися передсіни, в яких вигороджувала маленька комора - "комірчина".

У районах, де будинки мали галереї (Харківщина), передсіни і комора відгороджувалися в галереї. На Донеччині комора використовувалася як літня кухня. В Передкарпатті і в східній Волині в подібних оселях вузенькі сіни і комора включалися в капітальні стіни. На Закарпатті до таких будинків іноді прилаштовувався по фасаду навіс "піддавок". На Поділлі кухня виділялася частково за рахунок сіней і кімнати. Облаштування кухні замість сіней характерно для всіх слов'янських народів. На заході Україні поширений був тип житла, в якому "комора" розміщувалася паралельно житловому приміщенню, і вхід до неї був іноді з двору. Існував також тип планування, в якому до сіней прилаштовували два приміщення - "хатини" і комору. Ширина кожного з цих приміщень дорівнювала половині ширини сіней. На Івано-Франківщині відомі були житла, в яких комора пристроювалася до кімнати з торцевого боку. Що характерно для двостороннього житла, в якому часто прибудовувалось по коморі на кожну кімнату. На Катеринославщині та Херсонщині між кімнатами за рахунок сіней відгороджувався прохід. Подібне житло відоме і у молдаван.

В кінці XIX - початку XX ст. на Україні, особливо в Карпатах, набув поширення "однобічний" тип житла, в якому житлові приміщення - кімната, а іноді й дві, а також комора, розташовувалися по одну сторону від сіней. Вхід в таке житло робився звичайно з торця через прибудовану галерею. У гористій місцевості будинок іноді будувався в два поверхи, в таких випадках під ним обладнувалися господарські приміщення.

Внутрішнє планування традиційної української хати виникало в залежності від функціонального призначення внутрішнього простору і окремих деталей обстановки. При вході в будинок у порога знаходилася піч, по діагоналі - парадний кут ("покуть"), де стояв стіл, ліворуч від нього - скриня, що має в різних районах локальні особливості конструкції та оздоблення. Біля тильної стіни хати знаходився дерев'яний  настил - "пил", на якому спала сім'я, вздовж фасадної і торцевої стін - лавки "лави" для сидіння. "Лавка-коник", яка стоїть біля входу, в минулому завершувалася прикрасою, яка нагадувала кінську голову. Тут же прикріплювався мисник - полиця для посуду. Оселі з подібною внутрішнім плануванням характерні також для південно-західних районів Росії, Білорусії, Литви.

Традиційне українське житло мало не менше трьох вікон: у фасадній стіні ("чільне"), два проти печі ("передпічне") і/або проти столу ("покутнє") і одне в торцевій ("причілковій") стіні ("застільне").

Стіни будинків, як уже зазначалося, білились. Зовні стіни забарвлювалися в один або кілька кольорів, причому тильна сторона будинку, господарські прибудови та призьба - в темні тони.

У будинках з необмазанним зрубом малювались віконні рами і підвіконня. Стіни фарбувалися в разі, якщо були обшиті дошками. Іноді застосовувалося офактурювання стін: глиняну або гіпсову штукатурку покривали розчином з домішкою крупнозернистого піску, іноді вбивали в сиру глину стін шматки цегли, скла, робили пілястри і розетки. Дуже своєрідний настінний декоративний розпис українського народного житла. Для неї найбільш характерна рослинна орнаментика, що складається з квітів, листя, плодів, стебел та інших мотивів, об'єднаних загальним композиційним рішенням. В Карпатах, Поліссі, частково на Слобожанщині архітектурно-конструктивні деталі прикрашалися різьбленням.

Підлога ("долівка") в старій українській хаті була, як правило глиняною. Дощана підлога зустрічалася рідко навіть у заможних селян. Лише в Поліссі і в Карпатах, де було багато лісу, настелялась дерев'яна підлога.

Стеля підтримувалась поздовжніми або поперечними балками ("сволоками"). На сволоки клали дошки, очерет, солому, а зверху глину. На Поліссі ще на початку XX ст. збереглася двоскатна стеля з нахилом від сволока.

Найбільш поширеною конструкцією даху на Україні була чотирискатна, на кроквах, врублених в верхній вінець зрубу або у балки, покладені зверху на стіни. Врубували крокви і в поперечні балки, які замінювали сволоки.

У Карпатах і в деяких районах Полісся дах робили на стовпчиках ("півсошки", "кобилиці"), укріплених на торцевих стінах. Їх могло бути два або декілька. Ви першому випадку на них закріплювалися кінці балок, які замінюють крокви. На ці балки клали жердини ("лати") або сволок ("трям"), до якого кріпилися жердини ("ключина") і лати. У другому випадку півсошки робили різної висоти, яка зменшувалась від центру до краю. На ці сошки кріпилися поздовжні балки, а на них тесини ("драниці"). На Поліссі побутував дах на сволоках, а також до другої половини XIX ст. покрівля, підтримувана "сохами" - стовпами-опорами, вкопаними із зовнішнього боку стін. Покривали дах в Україні переважно соломою, пов'язаною снопиками, які прикріплювали ("пасмами") до лат або ж "в натруску".

На Правобережжі, Поділлі і в західних областях при покритті соломою на даху викладалися уступи ("острівки"), а також високий гребінь. Дах тут також був вищим, ніж в інших районах України. Дахи з уступами зустрічалися в Польщі, Чехословаччині, у південних слов'ян. Гребінь даху часто кріпився пов'язаними пучками соломи ("кулик", "дідик"), а також жердинами. Іноді ці пучки попередньо змочували в розчині глини. У Карпатах і в деяких селах Полісся покрівельним матеріалом служили "гонт" (маленькі дощечки) і "драниця".

Поряд з чотирьохскатним був поширений і двосхилий дах (центральна і західна Поділля). У XX в. на Півдні Україні під впливом міста і російських переселенців двосхилий дах витісняє чотирискатний. В деяких районах (східне Полісся, Слобожанщина,) будувалися дахи з урізаним фронтоном різної висоти. Для захисту стін від опадів зводилися навіси, за рахунок подовження крокви або шляхом прикріплення до крокв шматків дошки або жердини ("кобилка"). Якщо стіни були рубаними, то навіс спирався на консоль, створюваний випуском верхніх вінців зрубу. В районах Карпат, на Полтавщині, Харківщині, Донбасі навіс ("піддашок") робили широким з опорою на стовпчики. У західних районах навіс обшивали знизу дошками і іноді прилаштовували ганок, на Півдні обшивали дошками тільки торці. Навіс використовували для господарських цілей.

Печі були в основному двох типів. Печі першого типу (Лівобережжя) мали над передпіччям довгастий патрубок ("комин"), де збирався дим, який потім виходив через круглий отвір в стіні ("кагла") у вертикальний димар ("бовдур"), виведений через дах назовні. В печах другого типу (Правобережжя) комина або не було зовсім і дим ішов прямо в димар, чи він мав іншу форму і його стінки не доходили до передпіччя.

Піч в кінці XIX - початку XX ст. клалася, переважно, з цегли-сирцю. В деяких районах (Поділля) печі яскраво розфарбовувалися, іноді обкладалися кахлем або прикрашалася керамічними плитками, шматками скла.

У Поліссі та Карпатах тривалий час у найбідніших селян існували курні хати. У цих хатах дим виходив через каглу в сіни або на горище через отвір у стелі.

Господарські споруди: хліви для худоби ("повітки"), для зберігання сіна - "сінніки", навіси, клуні - зазвичай робилися з дерева, глиносоломи або виплітались з лози, дахи в них підтримувалися сохами.

Комори робилися переважно зрубні з чотирьохскатним, трискатним або двосхилим дахом. Їх ставили над льохами ("погребниці"). Можливо, вони були пережитком давньослов'янського житла - "істопки". Свиней тримали в дерев'яних "сажах". Для зберігання качанів кукурудзи будували на стовпчиках чотирикутні або ж овальні "кочниці".

На Поліссі зустрічалися клуні та інші господарські споруди з пірамідальним закінченням стін, за рахунок звужування догори кладки рублених стін. Цей древній будівельний прийом відомий всім слов'янам. Подібна конструкція застосовувалася в церковному, а також замковому і оборонному кам'яному будівництві східнослов'янського середньовіччя. Двоярусні до багатоярусні перекриття, відомі міській архітектурі, також є розвитком народної традиції в будівництві. Як приклад двох'ярусної споруди можна привести "оборог" для збереження сіна.

Двори в Україні обов'язково огороджувалися. У поліських і гірських районах у найбіднішого населення огорожа робилася з жердин; заможні селяни обгороджували двір дошками, частоколом. По всій Україні, особливо в лісостепу, огорожу плели з лози ("тин", "плит"). Бідняки часто замість огорожі копали рови і висаджували колючі чагарники. У південних районах огорожу робили з природного каменю та глини.

Ворота у дворах заможних селян робилися з дощок (у західних областях вони прикрашалися різьбленням), у бідняків - з жердин або лози. Над воротами і парканами іноді влаштовували тесову двосхилий дах ("дашок").

Історія багатьох міст України веде свій початок з часів Стародавньої Русі (Київ, Чернігів, Переяслав, Львів та ін.) Капітальні споруди тих часів (Софіївський збір, комплекс будівель Києво-Печерської лаври та ін) дають уявлення не тільки про культову, а й про громадянську архітектуру середньовічної України.

Розвиток ремесел, торгівлі я промисловості в ХVII-ХIХ вв, стимулювало зростання старих і появу нових міст. Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя), Кривий Ріг та ін були засновані в ХVI в. на місці старих козацьких поселень. У XIX в. ці міста перетворилися на промислові центри.

В кінці ХVII - початку XIX ст. в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Ніжині та інших містах будуються будинки в стилі класицизму (університет в Києві, палац князя Безбородько в Ніжині,. палац Галагана в Сокиринцях і т.д.). до кінця XIX ст. у зв'язку з посиленим розвитком промисловості і активним будівництвом посилюється вплив стилю модерн. У міському будівництві використовувалися також елементи народної архітектури. Прикладом може служити будинок Полтавського земства і ряд інших споруд.

Для сучасного українського народного житла характерно переосмислення традиційних мотивів настінного розпису, широке використання побутової кераміки як засіб декоративно-художнього оздоблення інтер'єру, зокрема, орнаментований посуд ("миски", "куманці", "баранчики", "глечики" тощо).

В художньому оформленні будинків широко використовуються традиційні засоби оздоблення (колірний декор, настінний розпис, різьблення для прикраси архітектурних деталей), а також нові народні прийоми (пластична обробка карнизів, вікон, дверей, поліхромне рельєфне орнаментування фасадів і стін і т.д.).