Усна народно-поетична творчість українців розвивалася на основі фольклорної спадщини давньоруської народності. В трудових, ліричних і сімейно-побутових піснях, календарно-обрядовій поезії, героїчному і казковому епосі, байках, прислів'ях, приказках та інших жанрах української народної творчості простежується багато спільних рис з фольклором інших східнослов'янських народів.

Найбільш давніми жанрами календарно-обрядової поезії українського народу є згадані "колядки", "щедрівки", "веснянки" і "гаївки", "русальні" і купальні пісні. Колядки та щедрівки представляли собою релігійно-величальні новорічні пісні.

З приходом весни та підготовкою до початку сільськогосподарських робіт співали веснянки ("гаївки"). Весняні свята супроводжувалися обрядами, походження яких пов'язане з давніми повір'ями і прикметами, а також прогнозом врожаю, побажаннями благополуччя і сімейного щастя.

Дуже поширена в Україні сімейно-обрядова поезія, яка включає пісні та обрядові ігрові дії. Вона супроводжувала народження людини, весь його сімейний побут, весільний обряд, її смерть. Особливо багата українська весільна пісня, яка представляла собою народну драму, яка відображала всі основні етапи весілля. Її відрізняла образність, багатство символіки, ліричність.

Думи відрізнялися своєрідною віршованою формою (нерівноскладовий вірш - від чотирьох до двадцяти складів закінчувався зазвичай дієслівною формою), співалися вони речитативом під акомпанемент бандури чи кобзи. Широкою популярністю користувалися думи про козака Голоту, Марусю Богуславку, про визвольну війну українського народу 1646-1654 рр., очолювану Богданом Хмельницьким.

Українська народна музична творчість, яка характеризується багатством жанрів, образністю і поетичністю, зберігала певні локальні відмінності. У Придніпров'ї, східному Поділлі, на Слобожанщині було розвинене багатоголосся, поширені думи та історичні пісні. У східних районах Полісся мелодіям частіше притаманна діатонічність, в поліфонічних піснях вільніше голосоведення, обсяг мелодії дещо вужчий. У західному Поліссі календарні та обрядові пісні, як правило, одноголосні. Для музичного фольклору Прикарпаття і Західного Поділля характерна відсутність багатоголосся і розповсюдження календарних та обрядових пісень і коломийок, в яких частково збереглися архаїчні форми. У районах Закарпаття та Буковини коломийка повністю охопила теми побуту та виробничої діяльності.

Для сучасних українських народних пісень характерна ладова стабільність, ритмічна чіткість і прямолінійність мелодійної лінії.

Серед народних музичних інструментів в Україні в найбільшій мірі були поширені кобза і бандура, у супроводі яких зазвичай сольним речитативом виконувалися думи. З струнно-клавішних відома ліра, струнно-смичкових - скрипка, басоля, струнно-ударних - цимбали, духових - сопілка, трембіта, волинка, флояра, денцівка, ударних - барабан, бубон, "тулумбася" тощо.

Самобутньо хореографічне мистецтво українців, Ще в ХVI-ХVII ст. сформувалися особливості української народної хореографії (навприсядки, стрибки, "повзунки", "дрібушкb", "голубці" тощо). для України характерні три основні жанри: хороводи, побутові та сюжетні танці. Танці відбивали трудові процеси ("Просо", "Шевчик", "Мак" та ін), героїчне минуле народу ("Аркан", "Опришки"), сімейно-побутові взаємини ("Нелюб", "Чорнушка"), явища природи ("Гонивітер", "Зіронька").

Народні знання - позитивний досвід, насамперед селянства, отримані в результаті вікових спостережень і досвіду багатьох поколінь відображали особливості господарської діяльності українського народу, рівень його культурного розвитку, міжетнічні взаємозв'язки з іншими народами.

В більшості випадків народні знання об'єктивно правильно характеризували явища природи, найбільш прогресивні з них увійшли в систему наукових знань. Вони сприяли виробленню своєрідного народного сільськогосподарського календаря, складних прийомів ведення господарства, на основі багатовікових спостережень отримали розвиток народна медицина, галузі знань, що стосуються астрономії, математики, метеорології, ботаніки, зоології.

Українські селяни розрізняли сузір'я і дали їм свої назви: Велика Ведмедиця (Великий Віз), Мала Ведмедиця (Малий Віз або Пасіка), Лебідь (Хрест), Орел (Дівка воду Несе), Оріон (граблі), Кассіопея (Борона) тощо. Спостерігаючи за рухом сузір'їв, Місяця і Сонця, вони визначали часи доби і року, дні літнього та зимового сонцестояння, періоди сприятливі сільськогосподарським роботам, вміли орієнтуватися на місцевості.

Протягом століть була створена метеорологічна термінологія. Українські назви місяців - "січень", "лютий", "березень", "квітень" і т.д.-відповідають кліматичним умовам України і залежним від них явищам в певну пору року. Багато прикмет, які базуються на багатовікових спостереженнях за атмосферними явищами (вид неба, хмар, зірок, Місяця, Сонця, теплові явища, напрямки вітру тощо), а також на відчуттях людини, поведінці тварин, збігається з науковими методами визначення погоди. Так, селяни Харківської губернії помічали, що західний вітер ("Плаксій") - дощовий, а "в під сонця" (східний) - приносить посуху. Гуцули розрізняли вітри - "горішній" - з вершин гір, "долішній" - з гірських долин, "Північний и підсонячний" - східний.

Селяни застосовували оригінальні одиниці для вимірювання земельних ділянок ("день", "округ", "різа", "піщак" тощо), сипучих тіл ("хура", "мірка") і рідин ("кварта" , "гарець"), вміли визначати висоти великих об'єктів, відстані до недоступних предметів, були знайомі з основами геометрії.

Народ знав лікувальні властивості багатьох культур і дикорослих рослин, їх хімічні та фармакологічні особливості, застосовував ліки тваринного і мінерального походження, умів проводити нескладні хірургічні методи лікування.

На різних етапах історичного розвитку українців їх народні знання відповідали рівню розвитку продуктивних сил і потребам практичного життя. З розвитком економіки, науки і освіти вони поглиблювалися і вдосконалювалися.