Серед здобутків української культури українців гідне місце займають образотворче мистецтво, музика, театр і кіно.

Усна народно-поетична творчість українців розвивалася на основі фольклорної спадщини давньоруської народності. В трудових, ліричних і сімейно-побутових піснях, календарно-обрядовій поезії, героїчному і казковому епосі, байках, прислів'ях, приказках та інших жанрах української народної творчості простежується багато спільних рис з фольклором інших східнослов'янських народів.

Аж до початку XX ст., переважно в районах Карпатської зони і Полісся; зустрічалися елементи сімейної громади великої патріархальної сім'ї ("служба", "сім'я", "дворище"), яка складалася з кількох поколінь і заснована на колективній власності на землю і знаряддя праці і спільне використання продукції загального виробництва. Панівною формою сім'ї поступово ставала мала сім'я, чисельність якої на початку XX ст. в середньому по Україні становила близько 6 осіб.

У суспільному побуті населення Україні зберігалися багато патріархальних традиційних рис, які поєднувалися з нормами і явищами суспільного життя. До кінця XIX ст. існували елементи сільської поземельної громади ("громада", в середині століття - "копа", "купа"). Всередині громади земля розподілялася відповідно звичаєвим правом найчастіше по душам або по дворах. У той же час перед царськими властями за оплату податків і виконання повинностей відповідала вся сільська громада в цілому, за принципом кругової поруки.

 Основу харчування українців становили хліб, борошняні і круп'яні продукти. Хліб пекли зазвичай з кислого тіста ("розчину") Найбільш поширеним був житній хліб, у бідняцьких господарствах з домішками (картопля, ячмінь, гречка). На Півдні України і в Закарпатті хліб частіше готували з пшеничного борошна грубого помолу. Українські "паляниця" - великі буханки хліба овальної форми славляться далеко за межами України.

Український народний одяг розвивався і вдосконалювався протягом багатьох століть. Розвиток національного вбрання українського та інших східнослов'янських народів генетично пов'язаний з одягом населення давньоруської народності, в період існування якої сформувалися основні компоненти незшитого поясного одягу східних слов'ян (дерга, плахта, понева), рушникові головні убори типу "убруса", тунікоподібні сорочки тощо.

За відомостями першої половини ХVII ст. в Україні переважали багатодвірні поселення. Особливості історичного розвитку Придніпров'я зумовили поділ його на три зони залежно від поширених форм поселень. Для північної зони, на південь до лінії Горохів - Київ - Остер - Бахмач - Глухів, були характерні вуличні поселення (гребінчасті, вулиця з площею, рядові, шнурові, комбіновані, лінійні). На території східної Волині, північної Київщини та Чернігово-Сіверщини були відомі також безсистемні поселення. У середній зоні (передстеп'я - на південь від північної зони до лінії, що проходить по річках Кодима, Синюха, Велика Вись, Тясмин, по Дніпру до гирла р. Орелі і верхів'я річки Самари, по лінії Чугуїв - Волчанок) селяни до ХVII ст. мали можливість займати під забудову землі відносно вільно ("займанщина"). Тому тут переважали безсистемні поселення. В XVII ст. починається формування, як і в першій зоні, вуличних поселень, або ж вуличних частин безсистемних поселень. У цій зоні були і кругові поселення; в тому випадку, коли будівлі розташовувалися навколо торгової площі.

В ХVІ-ХVIІ ст, територію Україну покривала густа мережа доріг, частина з яких в XIX - початку XX ст. перестала використовуватися. Деякі з них змінили свої напрямки і назви. Одним з таких був відомий Муравський або Соляний тракт ("шлях"), що проходив по вододілах Дніпра і Дону. Він починався від Перекопу, проходив по Катеринославщині, попри Полтаву, Харків, через Курськ і Орловську губернію до Тули. Від Муравського шляху відходили Ізюмський і Кальмиуський. З Києва до Галичини йшов Залізний шлях. Давня Кримсько-Дніпровська дорога проходила від Перекопу через Канів на Київ. Лівобережну Україну перетинали Сагайдачний, Ромодановський і Гетьманський шляхи.

У другій половині XIX - початку XX ст. Україна залишалася в основному аграрною, а сільське населення, яке становило переважну більшість, займалося хліборобством, тваринництвом, садівництвом.

Духовну культуру й побуд суспільства визначав принцип корпоративності — належності індивіду до соціальної групи. Сільска територіальна община називалася громадою. З часом значення общини зменшувалося. Але цей процес був нерівномірним. Якщо на Правобережній та Західній Україні вона втратила своє значення вже в XVII-XVIII століттях, то На Лівобережжі вона існувала до XVIII століття.